Люди старшого покоління нині обурюються тим, що їхні онуки не бачать справжніх дитячих забав, не бігають у футбол, не граються в хованки – одне слово, дуже нудно і одноманітно проводять літо. Бо здебільшого не випускають із рук смартфонів, «сидять» в Інтернеті. Через що мало бувають на свіжому повітрі, не загартовуються, а тому часто хворіють, ростуть лінивими… На їхню думку, хто не трудився влітку поряд з батьками на городі чи на зерновому току, не їв скибку, посипану цукром, або змащену олією, не обгризав хлібну шкоринку по дорозі з магазину, той не знає справжнього дитинства. Хоч і не мали діти 50-х, 70-х, 90-х років минулого століття стільки забав і можливостей, але їхні теплі спогади про літо свого дитинства, свідчать, що вони проводили його змістовно, вчилися не тільки розважатися, а й мужніти в праці.

Валентина Ковальчук, 1941р.н.

Літні спогади мого дитинства опалені війною, як і всіх дітей того часу. Народилась я під час війни. Сказати, що пам'ятаю її, не можу. Я - її дитина. Коли батько пішов на війну, мама була вагітна мною. З нами ще проживала бабуся.

Коли підросла, були нелегкі повоєнні роки. Пригадую, дуже хотілося їсти, але не завжди був хліб у домі. Замість цукерок ми їли печені цукрові буряки. Це були наші смаколики. Або окраєць хліба, присмачений олією і сіллю, маргарином і цукром. Весною ми рвали й їли калачики, заячу капусту, щавель. А в школі найулюбленішими смаколиками були іриски. Просила продавчиню зважити 1-2 штучки (якщо мама дасть якусь копійчину). З одягом теж було проблемно.

Але дитинство є дитинство. Ми любили збиратись на поляні біля костелу, грали в різні ігри: квача, вишибайла, третього зайвого, хустинку й інші. В нашому дворі часто збирались діти. Їм було в нас комфортно. Сьогодні вони всі дорослі, при зустрічі згадують своє дитинство в нашому дворі.

Якось ми читали книжку «Тимур і його команда» й нам захотілось робити добрі справи людям похилого віку. Ми створили тимурівську команду, розподілили обов'язки і допомагали сусідам у городі, прибирали в хаті й у дворі. Хоча, й не забували зробити вдома всю роботу, щоб батьки пустили гуляти.

Я дуже любила ходити на річку Горинь та в центрі міста на Утку купатися. Пізніше на Утці появились човни, катамарани й стало веселіше. Горинь була тоді широка, повноводна. Багато було чудових місць відпочинку! Любили ми і свій парк. Там був літній кінотеатр, отож ходили з дорослими дивитись фільми. Стільки було радості! Згодом встановили ще й атракціони для дітей і дорослих.

Пам'ятаю зі свого дитинства наше місто з розбитими дорогами і дерев'яними тротуарами. Сьогодні це красиве сучасне місто і все в ньому робиться з любов'ю, відбудоване не одним поколінням післявоєнних років. Теперішнє покоління має знати це і пам'ятати. Я горжусь, що живу в Славуті! Місто наше бере свій початок із сивої давнини. Від мого діда і прадіда. Звідси мій родовід, моє коріння.

Леонід Зінчук, 1946р.н.

Мої дитячі роки пройшли в селі Стригани. Батько працював в депо ст.Шепетівка, додому приїздив лише на вихідні. Він був турботливим господарем, а мати – домогосподаркою. Тож щоліта свої літні канікули я проводив разом зі своїми товаришами в рідному селі.

Починаючи з п’ятого класу, перед початком кіносеансів у сільському клубі, завклубом Каленик Поліщук проводив нам диспути про цікаві прочитані книги. Цим поступово він привчив багатьох із нас до читання художньої літератури. Часто до цих дискусій підключався вчитель української мови та літератури Олександр Федорчук. Вони пропагували нам ще й спорт і гру в футбол.

На футбольні ігри в сусідні села ми їздили на велосипедах. Збиралося багато уболівальників, а це викликало неабиякий ентузіазм у гравців.

А ще мені, школяреві, потрібно було майже кожен день у верболозі нарізати мішок кропиви для свиней, раз у три дні на лузі збирати щавель на борщ. Наше село розташоване біля лісу, то ми щоліта разом із батьками часто вирушали за ягодами чи грибами.

З домашньої роботи влітку мали обов'язково пасти череду ВРХ, коли приходила черга. Важливе місце займала в літню пору заготівля сіна на зиму, рубка, сушка та складання дров у клуню. Такими хазяйськими справами ми займалися разом із дорослими. Одне слово, вчилися жити і працювати, а не відпочивати.

Щоправда, дуже любив я гру в прикордонників. За кордон нам слугувала лісова дорога. Отож, «прикордонники» охороняли, а «шпигуни» старалися непомітно перетнути кордон...

В кінці липня і майже більшу половину серпня ми працювали у вечірній час на зернотоку. Сухе зерно на насіння мішками носили на зимове зберігання, або вантажили на автомобіль для поставки в заготзерно. Роботи виконували здебільшого безкоштовно.

Ну, а в погожі сонячні дні купалися в Горині, загаряли. Вставали вдосвіта й поспішали на річку та Голубі озера, розташовані біля села, рибалити як вудочками, так і голими руками.

Тамара Кусок, вчителька, 1962р.н.

Згадую моє золоте дитинство… Сонячне і щасливе, бентежне та безтурботне. Спогадами лину у село Хорів, що на Острожчині. Як це було приємно: світанок обціловує обличчя, а ти спішиш на жнива. У колгоспі на току всім дітям була робота: той перелопачував зерно, хтось біля віялки чи транспортера працював, а комусь пощастило на машині у полі розгортати пшеницю.

У день зарплати ми отримували більше 90 рублів! На той час моя мама отримувала зарплату 60 рублів, а нам, дітям, нараховували більше. Знаєте, що ми купували? Зошити в школу, підручники (від 15 до 50 копійок за один), шкільну форму (12 рублів) і, звісно, щось смачненьке.

У пам’яті колгоспний садок. Величезний, багатющий, плодовитий (нині немає, знищили хімікатами з вертольоту). Ми рвали плоди у ящики, смакували груші, яблука, сливи, вишні… Натомість мали змогу додому набрати фруктів, скільки донесеш.

Ось такий у нас був відпочинок у селі. Правда, у дванадцять років побувала в Острозі у таборі. Це були щасливі моменти, радісні хвилини…

А ще ми влітку займалися тимурівською роботою. Наші підопічні жили далеко, у самісінькому лісі. З якою радістю ми долали дорогу біля річки, попід лісом. А якими щасливими посмішками нас зустрічали старенькі!

Ні, я не їздила загоряти на моря і не бачила далеких країв. Але найкращим відпочинком було спілкування з друзями, спортивні ігри після закінчення уроків, заготівля кропиви для домашнього господарства. Це було справжнє життя!

Дмитро Рудик, учень 4-А класу Славутської гімназії №4:

«Я дуже люблю тепле та яскраве літечко. Нарешті розпочалися довгоочікувані канікули! Попереду багато прекрасних сонячних днів. Я вже вирішив, як хочу їх провести. Планую поїхати до своїх бабусь у село, адже там є багато чого цікавого. У нашому чудовому селі Хоровець є мальовничий став, де можна поплавати на катамарані та порибалити. Адже в селі діє товариство рибалок, і члени цього товариства час від часу зарибнюють ставок. Отож маю мрію – зловити величезну рибину! Також мені дуже хотілося б поїхати з батьками на відпочинок до моря, аби на весь рік насолодитися морськими пейзажами та поніжитися під яскравим сонячним промінням. Дуже хочеться, щоб моє літо було цікавим та неповторним!»

Оля Верхогляд, учениця 3-Б класу:

«Літні канікули для мене завжди радісні, хоч би якою не була погода. Цього літа я з усім класом їздила в Острог на екскурсію, побачила дуже багато цікавого! Ми із моєю сім'єю плануємо поїхати на відпочинок, та поки що не визначилися, куди саме. Напевно, вирушимо в Трускавець – ми вже там відпочивали, і нам дуже сподобалося.

Ну, а поки я вдома, відвідую курс навчання з ментальної арифметики, який є в Славуті. Також ходжу на заняття з англійської, займаюсь бісероплетінням. А ще я допомагаю батькам та бабусі в господарстві. Мені дуже подобається відпочинок влітку!»