День літнього сонцестояння подарував мені зустріч із чудовою славутською родиною, в якій підростає дев’ятеро дітей. У дворі Наталії та Руслана Васьківських якраз розкішно розквітнула в’юнка пурпурова троянда. Цей величезний кущ-букет згодом асоціювався в моїй уяві з прекрасним сімейним багатоцвіттям посмішок і щасливих очей дітлахів, які народилися й живуть тут.
Кохання – казка, а пологи – то правда кохання
Вони гралися у дворі й нетерпляче очікували, коли в надувному басейні нагріється вода, щоб можна було скупатися. А їхні милі личка так багато розповідали мені про щастя в будинку, атмосферу взаємної любові, чистоту почуттів і доброту, які єднають їх!
Діти – то, дійсно, живі квіти. Але щоб вони народилися, потрібна закоханість двох людей. Ну, а якщо кохання назвати казкою, то пологи – це правда. А кожна дитина – безумовно, то правда кохання! Серце Наталії Миколаївни, відколи вона зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком (а Руслан Миколайович старший за неї на 7 років), наповнилося прекрасними відчуттями того, як казка стає правдою. Бо з народженням кожної дитини вона й сама ніби оновлювала свій внутрішній світ.
Дитячий рай створюють дітям батьки
Ось найстарший Андрійко закінчив школу, вміє грати на акордеоні, в сім’ї він за старшого не тільки за віком. Татусь вже три роки їздить на заробітки до Польщі – а вдома для мами потрібна підтримка.
І хоч мріє хлопець опанувати електроніку й навчатися в Польщі, але допоки, щоб не їхати далеко від дому, вивчився у Славутському технічному ліцеї на зварювальника, щоб часу не витрачати і хоч якусь спеціальність мати. Мама вірить, що мрія сина обов’язково здійсниться.
Владиславу вже скоро сповниться 17 років. Він також, як і старший брат, відвідував Славутську школу мистецтв – вміє грати на піаніно та балалайці, має інші захоплення.
Ну, а Олександр у свої 16 здатний багато чого змайструвати. Це він зробив такий чудернацький будиночок у садку біля хати для меншеньких своїх братиків і сестрички Каті (саме її, 7-річну пустунку, та 5-річного Вову ми сфотографували на ѓаночку цієї хатинки).
Про Катрусю мама розповіла ще й те, що дівчинка сама навчилася читати й ще до школи… прочитала дві глави Біблії.
Взагалі діти в родині Васьківських усі мають свої захоплення і таланти. Для прикладу, 13-річна Лілія вміє грати на скрипці та домрі, а 12-річний Руслан відвідує художнє відділення школи мистецтв. Вчиться малювати і 10-літній Віталик. Бо й сама мама, Наталія Миколаївна, гарно малює. А які вишукані короваї, торти вона виготовляє! Готує дітям всілякі солодкі сюрпризи до свят, днів народження…
Батьки постійно долучають дітей до посильної праці вдома, до занять музикою, малюванням, іншими творчими справами. Бо й тато в них – майстер, який має золоті руки столяра. Всі меблі, двері, вікна та інші предмети побуту в будинку виготовлені його працьовитими руками. Він же ще й не просто столяр, а столяр-червонодеревник!
Тривалий час Руслан Миколайович працював столяром у Славутському лісгоспі. Але сім’я збільшувалася, й матеріальні потреби спонукали його податися на заробітки в Європу. Тим більше, що стало це можливим із відкриттям безвізу для України.
Поки тато на заробітках
Як розповідає дружина, нині чоловік й там, у Польщі, трудиться столяром. На перших порах, як тільки туди поїхав, довелося йому багато чому ще й вчитися, хоч і вважався в Славуті хорошим майстром.
- Діти, звичайно, дуже скучають за татком, - каже Наталія Миколаївна. – Але від чоловіка найбільшою мірою залежить матеріальне забезпечення сім’ї. Й ми відчуваємо його повсякчасну турботу про нас. Добре, що можемо спілкуватися щодня по Вайберу. Ось четверо менших дітей недавно побували в бабусі (моєї мами – Галини Йосипівни, яка має двоє дітей і аж 14 онуків) в Новоград-Волинську, звідки я родом, то чоловік і їм постійно телефонував. Знаю, хвилюється за них, як і я.
Допоки ми розмовляли у великій гостинній кімнаті з пані Наталією та її мамою, котра щойно привезла онуків до рідної оселі, проснувся найменшенький Васьківський – Едуардик. Йому лише один рік і 8 місяців, а він уже так впевнено почувається і походжає босоніж в оселі поміж старших братів і сестричок. А ті його і на руки одразу підхопили, й забавляють, і тішаться ним… Ну, просто якась неймовірна ідилія!
Проза буднів і сімейні радощі
Спостерігаючи із захопленням за родиною, уявляла все ж повсякдення жінки-домогосподарки, наповнене прозаїчними турботами: зготувати їду, випрати, прибрати… Й мимоволі запитувала пані Наталію, чи не почувається вона обтяженою домашніми клопотами?
- Знаєте, тут для мене криється дві сторони життя. З одного боку ніби й важко. А з іншого – я дуже люблю свою сім’ю, і все, що відбувається, намагаюся сприймати помірковано та розважливо. Якщо батько в нашій родині – це її фізична і матеріальна опора, він – наші міцні плечі й захисник. То я, як жінка, - моральна та духовна основа. Я це усвідомлювала ще коли вступала в шлюб і знала, що в мене буде багато дітей. У спільному нашому житті є найголовніше – наші діти, й заради їхнього благополуччя ми готові на все.
Переглядаючи багато світлин із сімейного життя Васьківських, я зрозуміла, що батьки в цій родині направду прагнуть подарувати своїм чадам якнайбільше радісних вражень і щирих відчуттів. У чому ж це виявляється? Найперше – вони не замикаються в своєму внутрішньому світі – час від часу дарують дітям цікаві мандрівки то до Києва (відвідали Музей води та Музей авіації), то в Рівненський зоопарк, то в Бакоту, то в Карпати, то ще кудись. І до Німеччини, і в Польщу деякі їздили з ними…
- Наші діти завжди мають на чому кататися – велосипеди, ковзани та ролики дуже подобаються їм! А ще ми долучаємо їх до праці – це у нас святе. Бо ж тривалий час обробляємо город у Губельцях, де живуть родичі чоловіка. Та й у хаті роботи всім вистачає. Хоча, слава Богу, маємо і пральну, й посудомийну машини, і мікрохвильовку, й електродуховки, інші побутові прилади, які полегшують нашу спільну працю, - охоче ділиться сімейними радощами Наталія Миколаївна.
Вони знають рецепт справжнього щастя
Сорокарічна «Мати-героїня» (таке високе звання їй було присвоєно в 2019 році) і саме в той день було зроблено фото, на якому вони разом із чоловіком почуваються безмежно щасливими) розповідає мені буденні речі, а обличчя жінки відображає її прекрасний внутрішній світ. Сама природа в ній говорить більше, ніж вуста. Жінка не жаліється ні на державу, ні на те, що має певні проблеми, яких тепер вистачає в кожній багатодітній українській родині. На мої запитання з цього приводу лише усміхається… Виявляється, щоб не бігати за довідками, не принижуватися й не переживати, чи дасть держава субсидію, вирішила просто відмовитися від будь-яких пільг.
- Ми даємо собі раду самі, за все дякуємо Богу, - мовить щиро Наталія Васьківська. – Забула вам сказати, що з дитинства я дуже люблю читати. Опанувала багато духовної та іншої літератури. Можу й тепер ніч над книгою, якщо зачитаюся, просидіти. А Біблія в нашій сім’ї – це, образно кажучи, рецепт хорошого та правильного життя. Колись жінка ще в юності вивчилась на перекладача-дактилолога (для спілкування з глухонімими), але ні на яку державну роботу ніколи не розраховувала. Власне, саме як дактилолог вона у свої 20 років вперше приїхала до Славути, де зустріла своє кохання.
- За два десятиліття жодного разу я не пошкодувала про те, що так Господь направив мій шлях, і вірю, що все у нашій родині буде добре, - сказала на прощання моя співрозмовниця, яка своє життя присвятила сім’ї та дітям, прагне виховати їх справжніми людьми, які цінують й люблять усе красиве та чисте, які в світ понесуть батьківські почуття взаємної любові та добрий дух рідного дому.
