Коронавірус упав на людей зненацька – вся планета була вимушена зачинитись у своїх домівках і чекати хоч якихось важливих новин. Карантин став початком непростого періоду життя в умовах пандемії. Адже заражених коронавірусом ставало все більше. Перші жертви ковіду з’явилися у нас в серпні-вересні – померли двоє славутчан. А на сьогоднішній день тяжку недугу не змогли подолати вже 88 жителів Славутчини.
Трохи статистики для роздумів
«Для прикладу, якщо в Славутській лікарні у червні 2020 року з пневмоніями лежали 4 пацієнти, то в липні їх чисельність одразу зросла в п’ять разів, а в серпні – до 141 хворого. Але це ми говоримо лише про пневмонії. А з діагнозом «ковід» статистика так само стрімко наростала, починаючи з серпня минулого року. Якщо в останній місяць літа було зареєстровано 27 хворих коронавірусною інфекцією, то у вересні – вже 152, жовтні – 160, листопаді – 175… - називає фактичні дані медична статистка Ірина Нікітчук. – Перші жертви ковіду з’явилися у нас в серпні-вересні – померли двоє славутчан. А в листопаді смертність зросла до 17 чоловік за місяць. Взагалі в минулому році від цієї інфекційної хвороби лікувалося в нас 691 людина, 29 з них померли.
Сім місяців нинішнього року позначилися такою статистикою: захворюваність пневмоніями значно зменшилася, летальних випадків від неї не було. А от з коронавірусною хворобою за цей час у нас лікувалися 690 пацієнтів, 59 з них померли. Ще в березні-травні чисельність хворих ковідом у стаціонарі була високою (відповідно –171, 240, 122чол.), а в липні маємо лише одного пацієнта» (див. таблицю нижче).
Таблиця захворюваності на пневмонію та ковід по Славутській міській лікарні
Що буде завтра, ніхто не знає
«Передбачити, якою буде епідемічна ситуація з поширенням коронавірусної інфекції, практично неможливо, - каже директор КП «Славутська міська лікарня ім.Ф.М.Михайлова» Леонід Радзивілюк. - Ми робимо все від нас залежне, щоб лікувати людей. Маємо вже практичний досвід подолання цієї недуги. Ви знаєте, що на території нашої лікарні був розгорнутий мобільний шпиталь, обладнаний кисневими концентраторами для надання медичної допомоги хворим коронавірусною інфекцією. В ньому працювала бригада наших медичних працівників…
На жаль, Національна служба здоров’я України на теперішній час ще не виплатила «ковідних» доплат медпрацівникам Славутської міської лікарні за травень. Заробітну плату ми намагаємося платити людям своєчасно, медики уже отримали аванс за липень. А от алгоритм виплати «ковідних» грошей до кінця не відпрацьований - щомісяця відправляємо пакети пропозицій щодо медичних послуг НСЗУ і чекаємо, коли надійдуть кошти.
Тим часом, ситуація ускладнюється із виплатою відпускних (бо ж вони суттєво збільшилися, в зв’язку з доплатами за лікування ковідних хворих). І така обстановка нині напружена в усіх лікарнях. Крім того, президент України обіцяє лікарям заробітну плату до 20 тисяч гривень, але механізму та ресурсу для виконання цієї виплати також поки що на місцях немає.
Хочу запевнити славутчан, що Славутська лікарня є однією з найкращих лікарень у Хмельницькій області за своїм кадровим і матеріальним забезпеченням. Наші лікарі вже навчилися працювати з електронною системою охорони здоров’я: вони постійно підвищують свою кваліфікацію на семінарах, тренінгах. Лікарня нині отримує фінансування на ті проліковані випадки, які були зафіксовані та введені у відповідну електронну базу даних. Для цього у нас встановлено швидкісний Інтернет, є достатня кількість комп’ютерів та ноутбуків.
Але від держави у великій мірі залежить, чи зможемо ми в майбутньому протистояти підступній коронавірусній інфекції та її незвіданим штамам. Наші медичні працівники, я впевнений, не підведуть».
Спогади Марії Караван про пережите під час пандемії
Щоб розповісти людям, яким підступним захворюванням є COVID-19, ми вирішили вмістити на сайті Славута.City спогади людини, яку в місті знають як педагога, народознавця, громадського кореспондента газети «Трудівник Полісся» Марії Олександрівни Караван. Вона, крім усього іншого, ще й Почесний громадянин м.Славута, має відзнаку «За заслуги перед славутчанами». А про свою хворобу розповіла ось таке:
Як усе починалося
«5 жовтня минулого року, переглядаючи періодику, була вражена статистикою поширення короновірусної інфекції в нашій області… А наступного дня сама потрапила до Славутської центральної районної лікарні
- Припекло… - кажуть у такому випадку. Адже до тієї п’ятниці днів десять щось дивне творилося з моєю температурою: зранку – 37,2, - 37,5, а ввечері – ого-го! – 39,5.
Бувало, що високу температуру парацетамолом збивала, але кашель не вщухав – дошкуляв, дихати ставало дедалі важче. Горло, правда, як і голова, не боліло, але якась дивна сухість відчувалася всі дні.
У ту «вікопомну» п’ятницю син каже:
- Поїдемо, мамо, в лікарню, бо ти якась не така.
- Та в мене сьогодні температура 36,6, - відповідаю.
- А ми тільки знімок легенів зробимо, - каже син.
Погодилася. Чекала у черзі більше 6 годин. Уявляєте, скільки людей!
До Ніни Сергіївни Юзюк, свого сімейного лікаря, потрапила після 14 години. Її зміна закінчувалася, а після мене ще багато людей було на прийом. Тут жодному лікарю не позаздриш… Глянувши на знімок і на пульсометр, лікарка сказала:
- У такому стані вам додому не можна.
А тут ще й температура «підскочила» до 39. Я вже, звісно, «не опиралася», і дуже-дуже дякую Ніні Сергіївні, що на мої слова: «Може, я хоч вихідні вдома побуду, а прийду в понеділок», вона твердо сказала: «Тут кожна мить дорога!»
Я задихалася й дуже кашляла
«У справедливості цих слів я переконалася відразу, коли почали мене рятувати спочатку в дитячому відділенні (палата №3). Вісім днів крапельниці, уколи, пігулки… Вісім ночей і дві попередні вдома - без сну, й їсти зовсім не хотілося. А запахи всі я відчувала, ба, навіть сильніше. Найдивовижнішим залишалося те, що, незважаючи на безсонні дні й ночі в лікарні, голова була ясною і світлою, боліла тільки раз.
Я писала вірші, подяки медперсоналу, працівникам харчоблоку, вела щоденник. Не повірите, 127 сторінок списала! Це - вдень, а вночі…
О, ночі були надзвичайно важкими. Я задихалася й дуже кашляла. Той кашель, що видався сухий та затяжний, температура до 40, задишка просто виснажували. Чула, бувало, як Таня, сусідка по палаті (ми її жартома називали «коридорним директором») не раз кликала медсестричок:
- Ну зробіть же щось, щоб полегшити муки!
Робили уколи, давали пігулки. Мені ставало краще від звичайного аспірину. Пройде ще з тиждень, і одна добра людина близько 11-ої вечора повідомить мені по телефону інформацію від учених лікарів, що три пігулки аспірину на стакан гарячої води допомагають полегшити стан. Але перед тим треба випити стакан теплої води із соком половини лимона і чайною ложкою меду. А тоді вже – аспірин».
Хворі підтримували один одного
«23 жовтня мене перевели у терапевтичне відділення. Дев’яту палату називаю сьогодні раєм: мене радісно й дуже щиро зустріли сусідки з дитячого відділення, яких у терапію перевели раніше. Та ж сама Таня «коридорний директор», пані Ольга, Люся і дві мої колежанки - пані Людмила і Наталія (ну хоч проводь міні педраду).
Дві перші я ночі спала погано. Допомагав апарат - з ним дихала.
- Я ще не вмерла? – питаю на світанку медсестричку.
- А хто вам дасть? – чую у відповідь. Очі її сяйвом спалахнули… І справді, я стала поволі одужувати. Мої сусідки по палаті - теж. Ми лікувалися не тільки уколами, вмістом крапельниць, пігулками, а й задушевними бесідами, розмовами.
Ми робили ранкову зарядку, дотримувалися своїх «тимчасових палатних традицій». І тому всі виписались майже одночасно. Гарними друзями стали. Після цієї хвороби кожній із нас доведеться ще довго відновлювати сили».
Що думаю про пережите?
«Думаю, це треба було на собі винести! На все - Божа воля, й долі нам не обминути… Особисто я стала сильніша духом, відчула, яка тендітна нитка життя. По-іншому сприймаю кожну Богом даровану мить.
Я зрозуміла, що не треба боятися - страх обнульовує імунітет. А от молитися треба! Молитва змінює кров на клітинному рівні, зменшує запальні процеси, чинить цілющу дію (це доводять і вчені). Переконалася на особистому прикладі!
А ще обов’язково треба дотримуватись карантинного, особливо маскового, режиму і, звичайно ж, соціальної дистанції. Треба мити руки з милом, пити більше гарячої води, яка вимиває вірус через стравохід у шлунок. А там кислоти його знищують.
Пам’ятаймо: особливо небезпечне проникнення вірусу через дихальні шляхи у легені! Тож бережімо себе та навколишніх і будьмо здорові!»
