Земельна реформа, ринок продажу землі сільськогосподарського призначення – це велика історична подія (тільки жаль, що відбувається запізно. – Авт.). Україна дійсно має багатство – найцінніші та найродючіші чорноземи.
Пройшовши довгу життєву ниву, я можу про це розповідати із власних спостережень і досвіду. Бо, як корінний селянин, ніколи про це не забуваю, спомини живуть в моїй душі. Ще змалечку батько брав мене з собою в поле, щоб подивитись, як наливається колос, і повчав: «Тримайся, сину, за землю, то не впадеш!»
Скажу так. Ніколи землі не було багато і не було поганої. Кожен клаптик її використовувався селянами з користю. На непридатних для рослинництва угіддях випасалась худоба, птиця, заготовлялося сіно. Адже відомо, що без тваринництва землеробство – малоефективне. За вмілого підходу та правильної організації господарювання на землі, Україна могла б прогодувати не тільки себе, а й Європу. А ми до чого дожилися?! Де це бачено, щоб українці закупляли моркву, огірки та інше в сусідніх державах, якщо у нас можна мати високу врожайність цих овочів?
Мене турбує доля селянства, особливо людей пенсійного віку. Якщо міське населення виробляє морозиво, воду, одяг, інше й має законні два вихідних дні, то сільське працює важко світловий день і 7 днів на тиждень! А ще ж урожай залежить від примх погоди, в агротехнічні терміни треба вкластися… Чому ж сільський люд при цьому живе найгірше?! Хоча, так було й раніше...
Давайте повернемося подумки на 100-ліття назад. Чи настало тоді певне полегшення для селян? Влада забрала в селян і усуспільнила землю. Була навіть поговірка: «Ой, спасибі Іллічу, що більш хліба не печу». Хліб продавали нестандартний – на вагу. І селяни ще з ночі займали чергу, щоб купити його бодай один кілограм. Селянам не видавали паспортів, і вони були «прив’язані» до колгоспів, де працювали спочатку за 200 грамів зерна в трудодень, а потім – за мізерну зарплатню. І як результат – мають нині такі ж пенсії, за які ледве животіють.
Але повернемося до сьогодення. Відсвяткували ми 30-річчя вільної України. За цей період змінилось 6 президентів. Що ж відбулося направду – з моєї точки зору? Одні стали багатими і дуже багатими. Інші, як міське, так і сільське населення, - бідними й дуже бідними. І все більше стає в державі тих людей, хто опиняється за межею бідності. А владці, як попередні, так і теперішні (яких, до речі, ми обирали, надіялись на них, довіряли їм!) загнали нас у глухий кут, що далі вже немає куди.
І знову маємо багатостраждальне селянство! Бо воно, як жило важко, так і тепер живе… Раніше селяни годували міське населення, а тепер ледве взмозі обробити клаптик присадибної ділянки, щоб виростити якісь овочі для себе. І не тільки тому, що не вистачає фізичних сил, а й що наймані засоби обробітку, як то оранка-молотіння, перевищують їхній дохід. Діти, онуки роз’їхались в інші держави у пошуках кращої долі – хоча важко працюють, але отримують добрі гроші, а пожилі батьки сидять одинокі.
Звичайно, гріх було б не сказати про створені нові фермерські господарства – такі, як у нас на Славутчині, де і робота людям є, і оплата за неї відповідна. На жаль, і вони не всіх можуть забезпечити роботою. А що вже говорити про ті села, де сільськогосподарські підприємства щезли безслідно?
Насамкінець хочу сказати про ринок землі сільськогосподарського призначення. Так, селянин має право продавати свою власність – землю. Добре, але ж на даний момент земля – це єдиний депозит для селянина. І тут постає дилема: продавати сьогодні паї за безцінь, чи отримувати копійчані виплати за оренду землі?
Насамкінець не можу утриматись від довідки: в нашому селі Колом’є залишилось 6 корів і три пари коней… То за скільки часу і взагалі чи дійдемо ми до рівня європейських держав?


Борис ІВАНЮК, с.Колом’є.