В цей тяжкий для України і для всіх у ній сущих час хочеться сказати так багато!
Бо журналісти – це люди, які зобов’язані трансформувати людям нестерпну реальність. На жаль, в умовах відкритої збройної інтервенції Росії в Україну, коли палають українські міста і села, не вистачає літературних слів, аби описати демонізм цих злодіянь. А тим часом із найгарячіших точок показують оголено все, що принесла на нашу землю ненависницька політика сусідньої держави...
Певно, тому в усі дні війни всюди звучить дуже багато не тільки молитов, а й чужої для українців лексики. Матірщина вже подекуди перетворюється на гасла патріотів, які кладуть життя за рідну землю, не злякались кремлівської хунти і мужньо борються з величезною ордою.
Не знаю як у Вас, шановний читачу, а в мене таке відчуття, що Сили Небесні допомагають нам вірити й перемагати на своїй землі. Більше того – бачити справжню сутність кожної людини.
Вперше іншими очима дивлюся на нашого Президента... Він не залишив Київ, свою державу, він не нагнув голову перед великими світу цього, а тим більше – перед кремлівським дурисвітом. Він говорить до нас і до всіх жителів планети простою й зрозумілою мовою, без особливої риторики. Але після його слів аплодували стоячи навіть усі члени Європарламенту, коли розглядали заяву України щодо прийняття в Європейський Союз...
Територія нашої України майже в 30(!) разів менша за російські простори. Але живуть тут люди неймовірної сили волі та духу. Саме це завжди дратувало Росію, яка нищила українську мову і культуру, влаштовувала нещадні репресії та голодомори на нашій землі. «З цієї чорної ріки витікає й чорнобильська трагедія», як написала у своєму творі «ДНК варвара» письменниця Катерина Мотрич.
...А сьогодні російські окупанти знову засіли в Чорнобилі, погрожують уже всій планеті армагедоном! Ніяк не відмовляться від своєї, вбитої в голови путінською політикою, «месіанської місії» з «порятунку» світу. Вже й на Софію Київську посягають… Бо не можуть простити Україні її прадавнє слов’янське осердя, її християнську славу і велич. Тому й чинять бузувірство та кровопролиття на нашій стражденній українській землі. Зупини, Боже!
Нині, коли на душі так важко, мені пригадалися слова Паїсія Святогорця: «Я би зійшов з розуму від несправедливості світу цього, якби не знав, що останнє слово залишається за Господом Богом». Та й у Біблії слова «Не бійся» повторюються 365(!) разів. Певно, за кількістю днів у році, щоб ми не забували ні на мить, що Господь з нами повсякчас і повсюдно... Хресне ж знамення оберігає кожну людину – не забуваймо про це у найтяжчих обставинах. І молімося на колінах за рідну Україну!
Росія прагне окупувати нашу державу, її інформаційний простір… Але не впадаймо у відчай. Навіть якщо нам стане здаватися, що все руйнується, намагаймося зберігати рівновагу та розсудливість – це Бог наводить порядок. А наш Всевишній кожному вбивці та окупанту сповна заплатить за те, що він накоїв на українській землі. Хто прийшов до нас з мечем, той від меча і загине – цитую знову Євангеліє.
Так, всі українці тепер стали націоналістами. Бо націоналіст – це не той, хто когось ненавидить, а той, хто своє любить трохи більше, ніж чуже. Тож, будьмо певні, деморалізованій армії Росії не вдасться «денацифікувати» Україну. Ми захищаємо свою землю! І віримо, що Бог прокладе нам шлях до свободи там, де шляху й не буде. Слава Богу! Слава Україні! Слава нашим захисникам! Не біймося!!!